Тому що в тебе має бути тільки BEST друг...

Одна з переваг сидіння і "хворіння" вдома - є багато часу для роздумів.
Все, що викладено нижче, може і просто написано, але чесно і щиро.

Я задумалась про одного свого друга. І я б не сказала, що ми давно знайомі. Бо 2 роки - це, якщо чесно, не так вже й багато. І спочатку ми просто спілкувалися як "прості" друзі - іноді зустрічались в спільній компанії, якось разом творили, тобто сказати, що ми можемо стати ТАКИМИ друзями, я б і не сказала.

А ось відносно нещодавно нас наче "прорвало". Я й не пам'ятаю, в який момент це сталось, який був день, навіть, який місяць. Ми просто стали тісно спілкуватися, цікавитися життям один одного, і це якось почалось, як я казала, непомітно, що складається враження, наче так ми спілкуємось все життя. Нас цікавить один в одному все, до найменшим дрібниць. Ми завжди готові допомогти один одному, намагаючись не зважати на обставини, які можуть цьому завадити. Ми спілкуємось по телефону, поки нас не роз'єднає оператор, і потім ще якийсь час не можемо додзвонитися один до одного, бо кожен намагається передзвонити. Це все може здатися по-дитячому наївним, але я дуже цьому рада.

Ось і зараз, коли я сказала, що заовсім захворіла, він сказав, що заїде. Саме не спитав, а ствердив, як факт. Тому що якимось чином він знає, що мені необхідна його підтримка.

Мабуть, мені насправді пощастило з друзями...

P.S. А я навіть згадала, коли ми стали так спілкуватися. Це сталось тоді, коли мій ще один найкращий друг поїхав навчатися. Далеко. Ми спілкуємось тільки по телефону. Рідко бачимось. Але я відчуваю, що та тонка ниточка справжньої дружби з'єднує нас навіть через таку далеку відстань...