Коротко, лаконічно і змістовно. Підсумки року :)

"Каша на сніданок
І каша в голові..."

Снідаючи, згадала, що рік підходить до завершення. Тому треба спробувати зібрати докупи все, що відбувалося в цьому році. Або банально - зробити короткий підсумок року.

Отже, до вашої уваги нарис
"Нащо ж стільки щастя, або Glück він і в Африці Глюк :)"

Багато чого відбулося. Веселого і сумного, радісного і не дуже, щасливого, смішного і кольорового.

Зробила для себе дивне відкриття - якщо я можу заснути у людини на колінах (дійсно заснути, а не просто покласти голову на коліна, бо втомилась), то я людині довіряю. Причому абсолютно і повністю. І таких людей мало в моєму житті. І я вважаю, що це класно, що їх небагато. Бо довіряти можна далеко не всім (в чому я за останній рік переконалась).

Почала прискіпливіше відноситись до людей. Ні, я не "придираюсь" до кожного промаху людини. Просто спілкуюсь обережніше, щоб часом не було потім "мучительно больно".

Втратила декілька друзів. Причому одну подругу зовсім для себе несподівано, як мені здалося. Це зараз я прекрасно розумію, що так і мало статися.

Але на кожен мінус є плюс. Тому мабуть завдяки цьому в моєму житті з'явилось два друга, які дуже багато для мене значать.
З одним ми спілкуємось досить рідко (в силу певних обставин часу і відстані), але я дуже рада, що він з'явився в моєму житті. Таких толкових, щирих, відкритих, талановитих і розумних людей ще варто пошукати в наш час.
З іншим ми стали кращими друзями досить несподівано. Причому ця подія синхронізувалась з від'їздом мого най-най-кращого друга на навчання. Дуже за ним сумую...

Поїхали з міста хто куди майже всі учасники СТеМу, мого найулюбленішого колективу. Нас залишилось мало. Не знаю, що буде далі з цим колективом, але рішення присвятити своє життя сцені не покидає мене останнім часом постійно.

Тому в цьому році твердо вирішила вступати на акторський факультет. Спробувати ніхто не забороняє. Бо якщо я не спробую зараз - потім все життя буду кусати собі лікті.

Фестиваль "Рампа" також не міг не порадувати. Наш колектив (без перебільшення) цього року став центром закулісного життя аматорів театральної справи :) Спілкування з старими друзями і знайомство з новими принесли купу задоволення.

Незабутньою вважаю поїздку на море. То місце, де можна вимкнути телефон, звільнитись від всіх благ цивілізації, почистити себе від негативу, бути вільною від усіх нав'язаних суспільством стереотипів життя, бути справжньою і відкритою. Хочу ще...

Дві мої поїздки до Львова можна описувати годинами. Це також мої самі найкращі враження за цей рік. Це щирі, усміхнені люди, найкращі друзі, тепла енергетика, гармонійно поєднані дух старовини і сучасності. Найбільше сподобалось спостерігати за тим, як змінюється місто щогодини, як воно відрізняється вдень і вночі. Хочу тут жити...

Знову сварю себе за дивні стосунки, які дуже важко припинити. Але зараз, здається, я від них нарешті звільняюсь. Що не може не радувати. Вільна...

Мені написали дві пісні :)

Можу гордитись собою - я зв'язала собі довгий шарф, навчилась пекти декілька пирогів, вдосконалила свої кулінарні здібності. Більше зорганізувала себе, почала багато читати, робити зарядку зранку. Вдосконалюю себе з усіх сторін :)

Стала доросліша. Хоча до сих пір при знайомстві люди вважають, що мені 16 років :)

Ще більше полюбила сонце, світло, жовтий колір :) Люблю посміхатися життю і дарувати тепло тим, кому це дійсно потрібно. Сприймаю себе не просто як Глюк - маленьке смішне створіння, а як Glück - маленьке щастя :)

Можна ще багато продовжувати, бо я настільки непосидюча, що зі мною постійно щось відбувається :)

Тому декілька планів на наступний рік (бо кажуть, чим більше всюди говорити і писати про те, що хочеш, то воно обов'язково здійсниться):
1) Вступити на акторський факультет ЛНУ ім. Івана Франка (в крайньому випадку в Харківський університет мистецтв)
2) Вдосконалити себе фізично і духовно
3) Навчитись танцювати степ
4) Вдосконалити знання англійської мови
5) БУТИ НАЙЩАСЛИВІШОЮ ЛЮДИНОЮ!!! (принаймні, для себе :)

Отже, в Новий рік - з новими силами, з позитивними емоціями, з найкращими друзями, вільна, щаслива і усміхнена!
Вперед до підкорення нових вершин для досягення успіху!!!

Трішки щастя!

Що треба іноді людині для щастя? Як показав вчорашній день - просто сходити на ковзанку!
За цю зиму вперше стала на ковзани. Виявляється, я ще пам'ятаю, як на них стояти і навіть кататися :)
Декілька разів впала (ну як без цього), почала ще краще їздити, набила синячок (нічого, до весілля, як каже моя мама, заживе), набралася позитивних емоцій!
Прийшла додому втомлена, мокра, дуже змерзла, але ЩАСЛИВА (мене від щастя аж "розпирало")!!!
Рідня сказала, що я аж свічуся від щастя і я дуже гарна, коли я посміхаюсь :)
Я в цьому теж вчора була впевнена! :)
Наступні позитивні емоції від зими - завтра в парку :)

P.S. Пішла пекти шарлотку :)

Але ж там зимно так...

Ну ось і прийшла зима. Справжня! З снігом, з святковим настроєм, червоними від холоду щоками і носами, сніжками й кучугурами, заглохлими автівками і слизькими дорогами, закутаними дітьми, схожими на маленьких ведмедиків і якимось дивним відчуттям щастя всередені кожної людини.
Мені навіть захотілося гарячого шоколаду. Не отого "несквіка" чи "сурогату" в пакетиках. А справжнього. І я навіть не полінувалася його зробити (на що рідня відреагувала з радістю) :)

Сиджу біля вікна... За вікном завірюха. Кожна сніжинка підвладна музиці вітру... В руках чашка гарячого шоколаду... Тепло... Оте "дивне відчуття щастя" всередині... Нахлинають приємні спогади...

В голові - пісня "Зимно там"... Закриваю очі... Вимальовується така світла і романтична картина зародження кохання... Такого ще ніжного, легкого, п'янкого і трішки дивного... Вони - вдвох... На столі, можливо, той самий гарячий шоколад... Чи запашна кава... Ці двоє ще бояться своїх почуттів, але вже впевнені в них... Впевнені один в одному... Вони відкриті, а головне - щасливі... Кожною клітинкою свого тіла - щасливі... І закохані... Вони готові подарувати один одному півсвіту... Хоча кожному з них вистачить погляду, необережного дотику руки, випадкового і несміливого поцілунку... В їхніх руках - майбутнє... І воно обов'язково буде сповненим кохання, щастя і повної довіри...

Щось я замріялась :)

Після такого ліричного вечора якось різко з'явилась наступна ціль - вивалятись в парку в снігу, закидати друзів сніжками, насміятися, побути простою безтурботною людиною, а потім випити гарячого чаю з пирогом власного приготування і продумати план святкування Нового року!

Свято наближається!!!

P.S. Вибачаюсь за "сумбур" в голові :)

Счастливых выдают глаза

Счастливых выдают глаза:
Как выдает Христа распятье,
Как шлюху - призрачное платье,
Как боль душевную - слеза.

Счастливых выдают глаза,
Что светят яростно и ярко,
Их взгляд один ценней подарка,
Который не вернуть назад.

Счастливых выдают глаза -
Сильней, чем клятвы и молитвы.
Сильней, чем вера в чудеса,
Пейзаж прекрасный после битвы.

Счастливых выдают глаза...

Кохання, як воно є...

"Слушай беззвучие, - говорила Маргарита мастеру, и песок шуршал под ее босыми ногами, - слушай и наслаждайся тем, чего тебе не давали в жизни, - тишиной. Смотри, вон впереди твой вечный дом, который тебе дали в награду. Я уже вижу венецианское окно и вьющийся виноград, он подымается к самой крыше. Вот твой дом, твой вечный дом. Я знаю, что вечером к тебе придут те, кого ты любишь, кем ты интересуешься и кто тебя не встревожит. Они будут тебе играть, они будут петь тебе, ты увидишь, какой свет в комнате, когда горят свечи. Ты будешь засыпать, надевши свой засаленный и вечный колпак, ты будешь засыпать с улыбкой на губах. Сон укрепит тебя, ты станешь рассуждать мудро. А прогнать меня ты уже не сумеешь. Беречь твой сон буду я...

"Мастер и Маргарита", М. Булгаков

Холодно

"Холодно так, что ужас просто. До костей, до корней волос. Дождь, представляете? Несмотря на середину декабря - дождь! И Температура- что-то там выше нуля. А холодно! Холодно, и все тут.
И вот начинаешь греться. Сначала чай. Холодно. Больше чая. Холодно. Хорошо, спортивный костюм, кофта, плед. Ноги в шерстяные носки и тоже в плед.
Хрен там. Холодно.
Это что-то внутри тебя мерзнет. Ну не то чтобы это было какое-то открытие для тебя, но по крайней мере, ты уже находишь в себе силы признать: все-таки внутри. Признаешь, и кажется - нормально, пол дела сделано.
И ты давай греться!
Спортом позанимаешься. Раз - два, три - четыре, пресс качаешь, и думаешь: вот фигурка-то будет! Но надо заканчивать, потому как холодно.
Комедии - одна, другая, третья. Холодно так, что зуб на зуб не попадает.
"Наша Раша", "Камеди - клаб", "КВН", "ПрожекторПерисХилтон", "Большая разница" и "Аншлаг" - короче, все, что вспоминаешь. Потому что думаешь: смех - это круто, это греет. Смотришь, смеешься. Ставишь на паузу, идешь заваривать чай. Горячий, зеленый чай. И заодно пледом укутываешься. Причем, стараешься побыстрее это все сделать, потому что очень хочется скорее отжать паузу, потому что жутко интересно, чтож там дальше будет с товарищем Дулиным и его коллегой. Потому что ржачно очень. Закуташся целиком, чай в руках держишь, и вдруг до тебя доходит: а ведь холодно-то как!
Ну чего еще сделать? Поработать? Холодно.
Погулять? Побродить по вечернему городу под зонтом, посмотреть на огоньки... Холодно.
Набрать знакомый номер и поболтать? Холодно.
Почитать? Поспать? Посидеть в интеренте? Написать стих? Перекраситься в рыжий цвет? Выщипать брови? Накрасить ногти? Убрать квартиру? Принять горячий душ? Записаться на танцы? сходить на футбол?
К чертям!!! Холодно!!! ХО- ЛОД - НО ! ! !
И вот тут признаешься себе - наконец-то!!! Спустя столько времени... - признаешься, что никуда ты от этого не денешься.
"- Мы говорили на эту тему много раз. Ты знаешь мою позицию.
- Да.
- Ну и зачем же ты мучаешь себя, если все прекрасно знаешь? Если знаешь, что никогда ничего не изменится?
- У меня тоже никогда ничего не изменится. Но теперь я больше не мучаюсь. Теперь я учусь со всем этим жить..."
Подслушанный обрывок разговора - как будто о тебе. Как будто запасной выход. Тебе все еще холодно, но ты можешь играть в снежки. Или кататься на лыжах. Или лепить снежную бабу - как в детстве. Бежишь, катаешься, лепишь - неважно, тебе можно, сколько угодно, без перчаток и шапки, тебе не страшно заболеть, тебе не будет холодней, чем есть сейчас, потому что холодней не бывает!
А там весна, и кто его знает...."

Автор: Даша Куцыгина

Вона...

Тільки погляд із туману,
Що скрива твою оману
Розповість мені
Про радість і журбу.
Ти сидиш, заплющив очі,
Ти чекав цієї ночі,
Миті щоб сказати:
"Я тебе люблю".

Приспів:
А вона ж така чарівна,
Незрівнянна, неймовірна...
Але вранці скажеш ти,
Що пора уже йти.
А на вечір нову ляльку,
Зачаровану коханку,
Ти приведеш з собою ти.

Ти не знав, чого чекати,
Ти не знав, що їй сказати,
Та слова тепер вже зайві -
Не повернеться вона.
Бачив місяць, бачив вітер,
Але правди ніде діти,
І вона іде додому
Одинока і сумна.

Приспів:
А вона ж така чарівна,
Незрівнянна, неймовірна...
Але вранці скажеш ти,
Що пора уже йти.
А на вечір нову ляльку,
Зачаровану коханку,
Ти приведеш з собою ти.

Ти не вірив, що так буде,
Що ніколи не забудеш
Ти її чарівний стан,
Гнучкий, немов у феї;
Що дарма ти розпрощався,
Ти насправді закохався...
І втрачати нічого -
Ну біжи хутчіш до неї.

Приспів:
А вона ж така чарівна,
Незрівнянна, неймовірна...
Але вранці скажеш ти,
Що пора уже йти.
А на вечір нову ляльку,
Зачаровану коханку,
Ти приведеш з собою ти.

Бо вона ж така чарівна,
Незрівнянна, неймовірна...
І згадає образ твій-
Згадає ту зорю.
Ти залишишся до ранку,
Ти просидиш біля ганку,
Щоб сказати:
"Я тебе люблю"...

Если бы...

В книге гениального режиссера, актера и педагога Константина Сергеевича Станиславского «Работа актера над собой» при описании работы актера над ролью на сцене очень часто упоминается, как он сам называет, магическое «если бы». Это «если бы» является для артистов рычагом, переводящим их из действительности в мир, в котором только и может совершаться творчество. «Если бы» не насилует и не выжимает чувства, а требует только ответа по «человеческой логике» (как бы я действовал, думал, если бы меня окружали в моей жизни те предлагаемые обстоятельства, в которых я нахожусь на сцене в данный момент в данном образе). «Если бы» начинает наше творчество, предлагаемые обстоятельства обосновывают его.

То есть, при работе на сцене мы всегда продумываем действие, перед тем, как его сделать, и только очень точно продумав все моменты жизни персонажа на сцене, мы можем позволить себе импровизировать, что так же немаловажно и обязательно для актера. Но импровизация ведь тоже возникает из логических, последовательных действий, предшествующих ей. И импровизация никогда не рождается необдуманно. Потому что тебя могут не понять партнеры по сцене, зрители, импровизация может не вписаться в контекст спектакля и т. д.

И я вот задумалась... А почему же в жизни мы не используем это магическое «если бы» в момент «предлагаемых обстоятельств» или еще до них? Ведь все, о чем я написала выше, взято из реальной жизни и просто переведено на сценическую жизнь.

Обычно это «если бы» мы используем уже тогда, когда что-то произошло, слова были сказаны и ничего нельзя вернуть. Вот тогда мы начинаем жаловаться на судьбу и говорить «А вот если бы я....». Мы очень часто не думаем над тем, что может произойти, и поэтому мы живем именно так, как живем. Мы сами создали свою жизнь. Мы не сказали «если бы» перед тем, как что либо сделать, не подумали о том, что может произойти. Так зачем говорить это «если бы» уже после случившегося? Не проще ли просто принять все как есть и быть осторожнее в следующий раз, чем возвращаться в прошлое и ныть?

Хотя иногда это «если бы» так сложно использовать в жизни...

Кармические законы Вселенной

Закон осуществления.
Все есть мысль. Мысль первична и предшествует любой материализации. В жизни мы получаем то, что себе помыслили.

Закон перемен.
Все есть движение. Перемены неотвратимы. Боязнь перемен ведет к застою. Застой подобен смерти.

Закон созвучности.
Как внизу, так и наверху. Малое равно великому. Что происходит с нами, то происходит и со Вселенной, и наоборот.

Закон слияния.
Подобное притягивает подобное и сливается с ним.

Закон дуальности.
Вселенная двойственна. Всякая вещь имеет свою противоположность, без которой не может существовать отдельно. Противоположности — части единого целого и различаются лишь уровнем проявления присущих им качеств.

Закон ритма.
Всё вытекает и втекает; всё имеет свои приливы и отливы; все явления возникают и приходят в упадок.

Закон маятника.
Всякая вещь стремится превратиться в свою противоположность, с тем большей скоростью, чем резче в ней проявлены присущие обеим противоположностям качества. Мера размаха направо компенсируется мерой размаха налево.

Закон причинности.
Во Вселенной существует причинно-следственная связь между явлениями. Все, что с нами происходит, — результат неизбежного следствия, вытекающего из причины. У Вселенной нет случайностей. Любой случай обозначает закономерности, еще не осознанные нами.

Закон равновесия.
Единый закон Вселенной, объединяющий восемь основных законов. Лишь тогда, когда достигнуто равновесие, когда обретен тот центр, где движение достигает такой быстроты, что становится равным покою, могут быть синтезированы и завершены все аспекты единого закона.

Цитата

Секс - это наибольшее из того, что могут дать друг другу люди, не любящие друг друга, и наименьшее из того, что могут дать друг другу люди любящие...

Про найцінніше...

"Кохання виникає з кохання. Коли хочу, щоб мене кохали, сам перший покохаю" (Г. Сковорода)

"...Лише у коханні і через кохання людина стає людиною. Без кохання вона неповноцінна істота, позбавлена справжнього життя і глибини, і не здатна ні діяти ефективно, ні розуміти адекватно інших і себе..."

"Кохання – одна з небагатьох сфер, в якій людина здатна відчути і пережити свою абсолютну незамінність. Тут вона - вища цінність, вище значення. Саме тому лише в коханні людина може відчути сенс свого існування для іншого і сенс існування іншого для себе. Кохання допомагає їй проявитися, - виявляючи, збільшуючи, розвиваючи в ній хороше, позитивне, цінне.
Необхідно відзначити і те, що кохання – це один з проявів людської свободи. Ніхто не може змусити кохати (багато що можна змусити зробити: працювати, навіть здійснювати зло, але не кохати) – ні іншого, ні себе. Кохання – то справа вільної ініціативи, воно основа самого себе...."

Цитата

Можливо, Бог хоче, щоб ми зустрічали "не тих" людей, поки не зустрінемо ту єдину людину. Щоб потім, коли це станеться, ми були вдячні...

SMILE! :)

Взяла собі за звичку - прокидаючись, обов'язково посміхатися. Навіть якщо настрій, як то кажуть "не заладився".

Ні, не примусово "посміхнутися". А хоча б згадавши щось дуже і дуже приємне. Бо встаючи "не з тієї ноги" і нічого з цим не роблячи, можна ненороком образити близьких людей. Та й взагалі зіпсувати собі день. А через поганий настрій ми дуже часто не помічаємо, що в нашому житті відбувається щось дійсно добре, світле і тепле.

KEEP SMILE!!!

Оптиміст :)

"А ну-ка, улыбнись,
Не порть картину дня.
Скажи - ты оптимист?
Ответь мне твердо - "Да"!
Нет ничего важней
Для всех и для тебя
Чтоб стали веселей
Печальные глаза"

Прокинулась я сьогодні з самим дурним настроєм. Чи то не з "тієї ноги" встала, чи то через купу думок, які не давали мені спати. То не важливо. Десь з годину я ходила і "бурчала" на все, що мені не подобалось, все падало з рук, нічого не могла зробити...

І вирішила я включити музичку - все одно якось веселіше буде. Почувши позитивні мотиви пісні "Оптиміст", я подумала - а взагалі-то не так вже й все негативно. І чого я ходжу як ота хмара? Адже все, що в нас, здається, погано, ми зазвичай "накручуємо" собі самі. Звичайно, є ситуації, які дійсно "вимагають" від нас певних переживань, негативних думок. Бо так склалися обставини. Всяке буває.

Але в більшості випадків поганий настрій ми створюємо собі самі. Накручуємо себе, накручуємо. А насправді може й нічого не відбуватися. Просто ми робимо, наприклад, неправильні висновки. Чи не виспалися. Чи просто нам хочеться "понити", "поскиглити", подумати, як все неправильно і просто "скласти" руки. Чи втупитися в "закриті" двері і не бачити "відкритих" дверей, які нам відчиняє доля. І хто в тому винен? Ми ж самі.

А чи не краще оцінити ситуацію з позитивної сторони? Чи не краще не занциклюватися на негараздах? Чи не краще йти впевнено далі? Чи не краще діяти і радіти життю?
Головне - не зриватися в такі моменти на близьких людях. Адже вони єдині, хто поруч у дійсно важку хвилину.

І взагалі - як тільки починає здаватись, що щось йде не так, ПОСМІХНІТЬСЯ! Це перший крок до взаєморозуміння в першу чергу з собою. Не "скигліть". Бо негативу і так забагато в нашому житті.
Все має бути добре! Бо по іншому просто бути не може :)

Думка

...я не хочу посміхатися тим, кого не люблю, я не хочу слухати тих, кого не поважаю, я не хочу цілувати тих, до кого мені байдуже, я не хочу жити так, як хочеться вам!...

Цитата

"Кохання - це не коли двоє дивляться один на одного, а коли вони дивляться в одному напрямку..."

Проба пера :)

Деякі мої старі вірші. Вибране.

***
Навіщо казати?
Ти ж можеш мовчати.
Навіщо читати?
Ти ж можеш писати.
Всі мрії віддати,
Сидіти й ридати
І знову лежати
І просто мовчати.

***
Глаза – пронизывающий взгляд.
Губы – страстный поцелуй.
Руки – чувственные прикосновения.
Тело – запах желания.
Сердце – биение любви.
Любовь- порождение страсти.
Страсть – запретный плод.
И ради этого – жить?..

***
Как низок твой полет,
Как призрачны мечты.
И вместе быть – никак.
И врозь – уж нету сил.
Кто даст теперь ответ
Какие буду сны?
И каждый день – пустяк.
И больше нет мечты…

***
А ты знаешь, когда больно,
А любить еще есть силы?
А ты знаешь, когда страшно,
И расстаться невыносимо?
Я слезами залью – город.
Пусть рыдает со мной – ветер.
Может, любишь меня – сильно?
Так зачем тогда нож – и в спину?

***
Прожить бы так –
Чтоб не решать, что было.
Любить бы так –
Чтоб не болело сильно.
Простить бы так –
И будто все разбила.
И все забыть –
Как будто так и было.

***
Дихати… Єдиним звуком…
Дихати… Одним лиш словом…
Дихати… Це все лиш погляд…
Дихати… Як просто дотик…
Дихати… І стати вітром…
Дихати… Удвох з тобою…
Дихати… Ти просто будеш…
Дихати… І знову жити…

***
Залиш одразу всі образи,
Забудь про погляд той у стразах,
Відчуй тепло у ритмі серця,
Згадай, що лихо все минеться.
Почуй слова, що ріжуть тишу,
Скажи про те, що будеш ближче.
А можеш просто промовчати –
Лиш поцілунок з вуст зірвати…

***
Сонце осяє – шлях до щастя,
Зорі покажуть – шлях до серця.
Бути самотнім – вже непросто.
Бути самотнім – вже не треба.
Хочу відчути – подих вітру,
Хочу забути біль у серці,
Знову зігріти – душу світлом.
Розправити крила – і полетіти.

***

Мить життя...

Дощ. Краплі. Вітер. Шепіт. Стук трамвайних коліс. Натовп. Галас. Перехід. Гуркіт машин. Шарудіння листя. Крик. Пісня. Бесіда. Тупотіння ніг. Поцілунок. Сміх. Дитина. Сонце. Щастя. "Привіт!". Обійми. Декілька слів. Дихання. Танець. Дзвінки. Дорога. Акорд гітари. Жарт. Метушня. Музика. Посмішка. Загравання. Дотик. Биття серця. Погляд. Ти...

Сни - то не просто сни :)

Дуже розвеселив і порадував сьогоднішній сон. В ньому я спілкувалась з однією дуже хорошою людиною, з одним моїм другом. Причому це спілкування було настрільки реалістичним, що здавалося, що я відкрию очі, а цю людина реально сидить біля мого ліжка і щось мені розказує. Звичайно ж, цього не сталося, бо людина далеко. Але сон настільки підняв мені настрій, що отак прямо зранку захотілося зробити щось дуже хороше і важливе :) І я навіть вже знаю що :)

Всім хорошого настрою!!!

Щастя - поруч :)

Мы решили с тобой дружить,
Пустяками сердец не волнуя.
Мы решили, что надо быть
Выше вздоха и поцелуя...

Для чего непременно вздох,
Звезды, встречи... скамья в аллее?
Эти глупые "ах" да "ох"!..
Мы - серьезнее и умнее!

Если кто-то порой на танцах
Приглашал тебя в шумный круг,
Я лишь щелкал презрительно пальцем -
Можешь с ним хоть навек остаться.
Что за дело мне? Я же друг!

Ну а если с другой девчонкой
Я кружил на вешнем ветру,
Ты, плечами пожав в сторонке,
Говорила потом мне тонко:
- Молодец! Нашел кенгуру!

Всех людей насмешил вокруг.-
И, шепнув, добавляла хмуро:
- Заявляю тебе, как друг:
Не танцуй больше с этой дурой!

Мы дружили с тобой всерьез!
А влюбленность и сердца звон...
Да для нас подобный вопрос
Просто-напросто был смешон!

Как-то в сумрак, когда закат
От бульваров ушел к вокзалу,
Ты, прильнув ко мне, вдруг сказала:
- Что-то очень прохладно стало,
Ты меня обними... как брат...

И, обняв, я сказал ликуя,
Слыша сердца набатный стук:
- Я тебя сейчас поцелую!
Поцелую тебя... как друг...

Целовал я тебя до утра,
А потом и ты целовала
И, целуя, все повторяла:
-Это я тебя, как сестра...

Улыбаясь, десятки звезд
Тихо гасли на небосводе.
Мы решили дружить всерьез.
Разве плохо у нас выходит?

Кто и в чем помешает нам?
Ведь нигде же не говорится,
Что надежным, большим друзьям
Запрещается пожениться?

И отныне я так считаю:
Все влюбленности - ерунда.
Вот серьезная дружба - да!
Я по опыту это знаю...

(Эдуард Асадов)

Мені дуже багато сниться снів. Всі вони різні за сюжетом. Але останнім часом в моїх снах з'являється одна й та сама людина... І я ніяк не можу запам'ятати, хто це. В пам'яті залишається лиш силует. Але в мене дуже дивне відчуття, що я цю людину дуже добре знаю. В снах ця людина поруч зі мною і завди мене оберігає. Просто я б це не писала, якби не сьогоднішній сон, в якому ця людина була моїм єдиним і коханим...
Хто зна, може доля нарешті вказує мені правильний шлях? :)

Je suis malade...

Дуже щире відео. Не знаю, хто написав цю пісню, але співається вона з таким болем, що не проникнутися не можна...
Згадала, як колись в програвачі на повторі стояла ця пісня геніальної Lara Fabian - "Je suis malade" (Я - хвора (як я розумію, "хвора" - в значенні "божевільна від кохання"). Не розумію чому, але так і тягне знов поставити її на повтор. Тільки разом з другою піснею, зовсім їй паралельною - також Lara Fabian "Je t'aime" (Я тебе кохаю)....
Що зі мною відбувається я знов не розумію....
Дуже хочеться просто сидіти і витирати підступні сльози, які комом стоять в мене десь там всередині...
Знов зірвалась.... Ненавиджу себе за це...

(Приводжу переклад пісні "Je suis malade" (я просто переклала, воно вийшло нескладно, але хоча б зрозуміло, про що йдеться у пісні...):

Я більше не мрію,
я більше не палю
У мене більше немає минулого.
Я огидна без тебе
Я потворна без тебе
Я як сирітка в притулку, коли без тебе.
Я більше не хочу жити,
Моє життя зупиняється,
Коли ти ідеш.
В мені немає більше життя
І навіть моє ліжко
Перетворюється на перон вокзалу
Коли ти ідеш...

Приспів:
Я - хвора
Абсолютно хвора
Як тоді, коли мати йшла вечорами,
Залишаючи мене з моїм відчаєм.
Я - хвора
Абсолютно хвора
Ти приходиш невідомо коли
І йдеш невідомо куди
І скоро вже два роки
Як тобі наплювати...

Як до скелі
Як до гріха
Я прив'язана до тебе.
Я змучена
Я втомилася прикидатися щасливою.
Я ночами п'ю безперервно
Але все віскі
Для мене на один смак.
І всі кораблі пливуть під твоїм прапором
Я не знаю, куди йти
Ти всюди...

Приспів:
Я - хвора
Абсолютно хвора
Я проливаю кров в твоє тіло.
Я як мертвий птах, коли ти спиш .
Я - хвора
Абсолютно хвора
Ти позбавив мене моїх пісень
Ти забрав всі мої слова
Але у мене був талант... до тебе...

Ця любов вбиває мене
Якщо так піде далі,
Я здохну одна
Біля свого радіо,
Як ідіотка,
Слухаючи свій голос,
Який буде співати:

Приспів:
Я - хвора
Абсолютно хвора
Як тоді, коли мати йшла вечорами,
Залишаючи мене з моїм відчаєм.
Я - хвора
Це так, я хвора
Ти позбавив мене моїх пісень
Ти забрав всі мої слова
І у мене абсолютно хворе серце
В оточенні барикад - Ти чуєш?
Я - хвора!!!!!

Из спектакля Евгения Гришковца "Планета". Про надежду.

"...А где находится надежда? Где она? В будущем? По всем ощущениям, вроде бы, надежда находится в будущем. Но если подумать и проанализировать, то выясняется, что в будущем находятся какие-то более-менее определенные планы и задачи, и менее определенные желания. Но это же не надежда. Тогда где надежда? В настоящем? Но в настоящем-то все очень конкретно. В настоящем можно посмотреть по сторонам, все очень конкретно… надежды нет. Тогда где надежда,а? И выясняется, что надежда есть в прошлом. И даже не в каком-то глобальном прошлом, а в прошлом, которое зафиксировано на фотографиях в твоем семейном альбоме. Потому что на этих фотографиях все такие молодые, красивые. Там ты маленький и счастливый, родители молодые и красивые. Родители такие молодые, что им меньше лет, чем тебе сейчас. А бабушка и дедушка живые. И на фотографиях все очень хорошо. А тебе, для того чтобы иметь надежду, нужно знать, что кто-то когда-то, в твоей стране жил хорошо. И вот на фотографиях, на этих черно-белых фотографиях в твоем семейном альбоме все очень хорошо. Все красиво одеты, у женщин - прически, у мужчин - красивые машины, ни у кого нет красных глаз, потому что фотографии черно-белые....
На фотографиях все очень хорошо. И на старых открытках все очень хорошо, и в старых журналах все очень красиво. Там моряки, летчики, солдаты… все красивые, молодые и живые. И женщины, которые их ждали и дождались. А еще космонавты, и спортсмены. И очень много надежды на этих старых фотографиях. Хотя все эти люди, может быть, уже умерли… Но надежда на фотографиях осталась..."

Из спектакля Евгения Гришковца "Планета". Снова важное :)

"Когда вдруг обрушиться любовь, вдруг обнаружишь странные вещи. Например, меня очень раздражала какая-то песня, потому что эта песня была дурацкая, и именно поэтому ее часто крутили по всем радиостанциям. Но в этой песне пелось о любви. И я вдруг понимаю, что песня хоть и плохая, но не бессмысленная! И, в общем-то, эта песня про меня. И та песня, про человека, который валил лес в лагерях, которого ждала женщина, но... увы. Эта песня тоже про меня… За исключением лагерей и леса, конечно. И так много, оказывается, песен про меня. А еще, я раньше видел какие-то фильмы, и они казались мне надуманными, потому что они были о любви. А тут смотрю и понимаю, что эти фильмы правдивые, и все эти фильмы про меня. Оказывается, так много фильмов снято про меня. И пьесы Шекспира... они мне всегда нравились, но казалось, что Шекспир что-то как-то переборщил, как-то он чересчур сильно... А тут читаешь снова, и думаешь, что-то Шекспир даже не дописал. Можно было посильнее. И надо было ему у меня кое-что спросить. Я бы ему рассказал, как оно бывает. И вообще – так много музыки, картин, стихов про меня, что я обнаруживаю себя в центре внимания мирового искусства.
И даже те стихи, которые запомнились с детства, запомнились потому, что память была не испорчена и свободна, так вот, эти детские стишки вспоминаются, и оказываются прекрасными стихами про меня сегодняшнего. Например, этот стишок про Бычка:
Идет бычок, качается, вздыхает на ходу,
Ой, доска кончается сейчас я упаду...
Это же про меня! Я тоже вижу, что все бесполезно, что вот моя жизнь... но я иду. Может быть не очень красиво иду, но не трушу... Про меня.
А стихотворение про Зайку – это не просто шедевр поэзии, это просто поэма моей жизни.
Зайку бросила хозяйка,
Под дождем остался зайка,
Со скамейки слезть не смог,
Весь до ниточки промок.
Хозяйка бросила, не хозяин. А он не смог слезть, не смог... Заяц не смог слезть со скамьи! Это же смешно! Да он гордо остался там сидеть. И промок не только от дождя, и даже не столько от дождя, сколько от слез. Но заплакал только под дождем, чтобы никто не увидел его слез…
Но так хочется верить, что где-то там, за окном та самая женщина слушает какую-нибудь песню, которая не только про нее или про меня, но про нас. Такая песня, которую и она, и я - мы оба любим. И если есть такая песня, и она там звучит, за тем окном, значит, между нами уже что-то есть. И это уже что-то. И появляется надежда. Но обязательно нужна какая-нибудь такая песня…"

Из спектакля Евгения Гришковца "Планета". Важное :)

"...Но случается чувство совсем другое. Такое чувство, когда взаимоотношение с собой, черт побери, совсем изменяется, оно исчезает. Это такое чувство… Которое называется таким словом, которое на родном языке произносить ужасно трудно. Такое слово, которое, если произнесешь, то обязательно поперхнешься или откашляешься… Или даже это слово подумаешь – как-то споткнешься об него… Зато на любом другом языке – английском, немецком – сколько угодно… легко. Это слово - «любовь». (откашливается.)
И вот, в состоянии любви можно взять и исчезнуть. Можно… не стать. Вот так, шел по городу, раз и исчез. А потом снова, раз, и появился. И мир весь тоже появился вокруг. А ты находишь себя сидящим на скамейке, в каком-то мало знакомом месте. Ты сидишь на какой-то грязной скамейке, на которую без любви ни за что бы ни сел. А мимо идут люди...."

Мрійте!!!

Мрії... Вони іноді здаються такими нездійсненними... А іноді здається - ось ще мить, і мрія здійсниться!
Мрії повертають нас в дитинство! Ми знову стаємо маленькими, тендітними, знову віримо в казку.
Мрійте! Тому що позбавляючи себе можливості мріяти, ми позбавляємо себе справжнього життя...
Не будьте занадто дорослими!!! Це не дуже цікаво :)

Таке :)

А сьогодні знов йшов сніг..... Його було небагато, він навіть сліду не залишив....
Але раптом так захотілося помріяти!!!
Ось, наприклад... Дуже хочу, щоб було багато снігу і сонячно. Тоді можна піти в парк, вивалятись в снігу, закидати друзів сніжками, покататись на гірці, і взагалі, бути, як мала дитина - безтурботною і смішною!!! А після цього можна прийти додому, зробити гарячого чаю з вишневим варенням, включити якийсь добрий і смішний фільм, закутатись в теплу ковдру.....
І взагалі - просто хочеться подуріти, побути дитиною, СМІЯТИСЯ! БУТИ ЩАСЛИВОЮ!!!
Бо ми дуже багато втрачаємо, намагаючись бути дорослими.... :)

...

Такий дивний настрій. Так легко, весело ,піднесено, просто. Наплювати на негаразди. А наче б то нічого і не відбувалося сьогодні такого надзвичайного. Просто життя таке. Хороше життя! Незважаючи на всілякі підніжки, "чорні полоси", "зальоти" і т.д. Якщо все сприймати як треба, то і в тебе все буде так, як треба (вибачаюсь за тавтологію). І люди будуть поруч ті, які треба тобі. Ті, які просто будуть з тобою. Які будуть розуміти тебе. Які підніматимуть тобі настрій. Навіть якщо вони далеко... :)
ПОСМІХНИСЬ ЖИТТЮ!!!!

Дівчина...

"Вона мріяла бути трохи більше, трохи більше, ніж пусте..."

Вона досить дивна і іноді невгамовна.
Вона завжди живе сьогоденням.
Вона любить жовтий колір і сонце.
Вона малює свій світ різними барвами.
Вона любить сидіти на підвіконні і дивитись, як сонце сідає за обрій.
Вона любить музику як невід'ємну частину свого життя.
Вона любить сцену і живе нею.
Вона має чітко поставлені цілі в житті.
Вона вже не знає, чи може на щось сподіватись.
Вона тамує біль в серці, і тільки найближчі можуть побачити її душу.
Вона постійно радіє життю, завжди каже, що все добре, а вночі плаче і виливає свій біль - тільки для того, щоб іншим не було боляче за неї.
Вона іноді зривається, стає відкритою, як прочитана книга, а потім злиться за свою слабкість.
Вона хоче бути сильною. І іноді це їй навіть вдається.
Вона вірить в кохання та не знає, чи буде вона щасливою.
Вона ненавидить зраду.
Вона відчуває, що не може бути єдиною, але не знає, як це змінити.
Тому вона хоче відкрити чистий аркуш і написати нову історію кохання.
Вона хоче знати, чи є в світі людина, яка буде писати цю історію разом з нею.
Вона хоче знати, чи є в світі людина, яка допоможе їй загоїти рани...
Вона іноді вважає себе такою забутою всіма, що вже не знає, чи взагалі вона комусь потрібна...
Вона не знає, але сподівається... Мріє... Живе...

В продовження деяких роздумів

"Дружба с мужчиной - это любовь, но только без секса" (А. Свиридова)

Знову ж таки, я почала "копати" в своє житя. Ще глибше.

Виявилось, що в мене дуже багато друзів протилежної статі. І мені це подобається.
Аналізуючи (так грубо сказано, але так воно і є) свої відносини з людьми протягом декількох останніх років, можу з впевненістю сказати - дівчині з дівчиною дружити важко. Насправді важко. Тому що жіноча стать дуже емоційна, вони глибше переживають свої невдачі і успіхи інших, особливо своїх подруг. Звідси - ненависна всім заздрість, злість, підступність...

З чоловічою статтю все набагато простіше - вони не будуть заздрити твоєму новому одягу, новим досягненням чи новому хлопцю. Їм це ні до чого. Зате в них можна спитати чисто чоловічу думку з того чи іншого приводу. Правдиву, до речі, думку. Наприклад, друг не скаже тобі, що ця сукня тобі пасує, якщо насправді це не так. Бо йому не треба виділятися на фоні твоєї невдалої фігури, як твоїй подружці (яка скаже, що все добре і не скаже, що сукня "додає" тобі декілька зайвих кілограмів).

З другом немає боротьби за своє кохання - в силу того, що йому подобаються дівчата, а тобі - хлопці. Немає заздрощів з приводу зовсім незначних дрібниць - кращих очей красивішої форми носа, довших ніг і т. д.

Хлопцям легше довіряти. Хлопці ніколи не будуть лізти у твої відносини з тією чи іншою людиною. Вони просто дадуть пораду і не будуть заважати тобі з вибором. З ними можна більше сміятися. З ними не боїшся бути щирою.

І взагалі - в оточенні чоловіків відчуваєш себе жінкою (хоч би яким "своїм в доску мужиком" :) ти не була). Немає "перегонів" за все найліпше. Є просто відчуття, що з такими друзями насправді все буде ДОБРЕ!!!

Тому що в тебе має бути тільки BEST друг...

Одна з переваг сидіння і "хворіння" вдома - є багато часу для роздумів.
Все, що викладено нижче, може і просто написано, але чесно і щиро.

Я задумалась про одного свого друга. І я б не сказала, що ми давно знайомі. Бо 2 роки - це, якщо чесно, не так вже й багато. І спочатку ми просто спілкувалися як "прості" друзі - іноді зустрічались в спільній компанії, якось разом творили, тобто сказати, що ми можемо стати ТАКИМИ друзями, я б і не сказала.

А ось відносно нещодавно нас наче "прорвало". Я й не пам'ятаю, в який момент це сталось, який був день, навіть, який місяць. Ми просто стали тісно спілкуватися, цікавитися життям один одного, і це якось почалось, як я казала, непомітно, що складається враження, наче так ми спілкуємось все життя. Нас цікавить один в одному все, до найменшим дрібниць. Ми завжди готові допомогти один одному, намагаючись не зважати на обставини, які можуть цьому завадити. Ми спілкуємось по телефону, поки нас не роз'єднає оператор, і потім ще якийсь час не можемо додзвонитися один до одного, бо кожен намагається передзвонити. Це все може здатися по-дитячому наївним, але я дуже цьому рада.

Ось і зараз, коли я сказала, що заовсім захворіла, він сказав, що заїде. Саме не спитав, а ствердив, як факт. Тому що якимось чином він знає, що мені необхідна його підтримка.

Мабуть, мені насправді пощастило з друзями...

P.S. А я навіть згадала, коли ми стали так спілкуватися. Це сталось тоді, коли мій ще один найкращий друг поїхав навчатися. Далеко. Ми спілкуємось тільки по телефону. Рідко бачимось. Але я відчуваю, що та тонка ниточка справжньої дружби з'єднує нас навіть через таку далеку відстань...

Життя кольорове!!!

"Life is good, Life is great, Life is unbelievable. Life is hard, Life is cruel, Life is so beautiful..."

Вчора одна людина сказала мені щось типу: "Наче звичайний будній день, а в тебе якісь емоції, неприродні для такого дня, звідки вони, навіщо, я починаю в таких випадках думати, що ти справді божевільна...". Неважливо, про яку ситуацію зараз йдеться, але ці слова змусили мене замислитися...
Ну і що, що день будній? Хіба ми маємо бачити тільки сірі кольори? Хіба ми тільки зрідка маємо жити на повну? Життя різнобарвне, безмежно цікаве, воно п'янить і манить своїми кольорами! А в руках людини так багато можливостей взяти пензля і розфарбувати своє життя за власним бажанням!

Але чомусь всі надають перевагу одному кольору. Адже так простіше. Неважко ж взяти одну фарбу і малювати нею до бескінечності. Так не виділяєшся з цієї сірої маси. Ніхто ж не думає, що ти трохи ненормальний.

Звичайно, якщо розфарбовувати все-все-все, то більш яскравими стають і емоції, почуття, переживання. Як позитивні, так і негативні. А негативні переносяться болючіше, бо вони ж не такі собі... сіренькі... А яскраві, сильні. Але ж позитиву все одно більше! І його настільки багато, що заради цього хочеться просто жити!!!
Хочеться жити заради яскравих почуттів, вражень, емоцій! Заради наповнення життя різними барвами!!!

І нехай про мене думають, що я трохи божевільна... Але я ЖИВУ!!!
Живу в такій дивній кольоровій філософії свого життя...

Люди і небо. Дивна власна теорія.

Нещодавно, їдучи в автобусі і дивлячись з вікна в небо, я чомусь вирішила - люди дуже схожі на небо. Не кольором, не структурою. А настроєм. Що б там не казали нам сотні вчених, ми все одно не знаємо, чому небо то осяює нас найяскравішими і найтеплішими променями, то раптом сумно дивиться на нас згори... Чи плаче... Причому плаче воно теж по різному. То боляче хлеще по щокам, а то трішки крапає і ще більше, наче радіючи, заливає світ веселими барвами сонця. І ми ніколи, чуєте? - ніколи не зрозуміємо, чому небо таке мінливе. І спокійно з цим живем. І не ламаємо собі голову над тим, чому це так.

А коли такі переміни відбуваються з людиною, то нам вже нема спокою. Чому ми постійно ліземо туди, куди нас не просять? Адже людина так само, як і небо - цієї миті сміється, а через хвилину може плакати від страшенного розпачу... Чи сміятися крізь сльози... Чи плакати крізь сміх... Але нам же обов'язково потрібно знати чому так відбувається... Ми обов'язково почнемо лізти людині в душу, розпитувати.... Але... Вас хтось просив? Він, вона, чи я просили? Ні. Тоді ще раз питаю - чому ви це робите??? Людина сама все розкаже. Але при бажанні. І тільки тому, кому це дійсно потрібно... Тому, хто їй дійсно дорогий і близький... Тому, кому вона безмежно довіряє....

Тому не робіть те чого не просять...

Просто згадайте, що люди дуже схожі на небо...

Из спектакля Евгения Гришковца "Планета". Женский монолог.

Как же странно иногда бывает в жизни. Ты живешь, живешь какой-то обычной жизнью, и вдруг в ней появляется человек. Мужчина. Точнее, сначала ты появилась в его жизни. А ты сама его сначала не заметила. Но он появился, и ты его увидела каким-то боковым зрением, точнее, даже не его самого, а какой-то силуэт, и не придала этому значения. Но постепенно этот силуэт становился все отчетливее, определеннее, и вот ты видишь перед собой конкретного мужчину. А ты, конечно, до этого мечтала о том, что кто-то в твоей жизни появится, и у тебя не было никаких сомнений, что ты достойна счастья. Но этот конкретный, определенный мужчина не имел ничего общего с тем прекрасным, размытым образом, который ты себе рисовала. И вот ты смотришь на этого мужчину, и думаешь – нет, ну это совсем не то, что тебе нужно. Но этот мужчина делает так много усилий, чтобы стать ближе к тебе, он так настойчиво пытается ворваться в твою жизнь, его становится так много. Он везде. Он встречает тебя после работы, поджидает где-нибудь, провожает, постоянно звонит, что-то говорит или молчит в трубку, и ты понимаешь, что это он. И оттого, что его так много ты даже боишься включить телевизор, потому что думаешь – вот включишь телевизор, и он там появится.

Но однажды, сидя с друзьями в кафе, ты вдруг подумаешь: вот интересно, а где сейчас этот человек, и почему он сегодня ни разу не позвонил? А потом подумаешь – ой, а почему я об этом подумала? И как только ты об этом подумала, через некоторое время ты понимаешь, что ты вообще ни о чем другом думать не можешь. И весь твой мир, в котором было так много друзей, всяких интересов, сужается до этого человека. И все! Тебе остается только сделать шаг навстречу этому человеку, и ты делаешь этот шаг.… И становишься такой счастливой. И думаешь – а почему я раньше-то не делала этот шаг, чтобы быть такой счастливой?

Но это состояние длится совсем не долго. Потому что ты смотришь на этого мужчину, и вдруг видишь: а он успокоился! И он успокоился не потому, что он добился тебя, и ты ему больше не нужна. Нет. Ты ему очень нужна. Но он просто успокоился, и может дальше жить спокойно. Спокойно! Но тебя-то это не устраивает. Ты ведь хотела совсем не этого. Ты не можешь точно сказать, чего именно ты хотела, но точно не этого. И ты начинаешь устраивать провокации – хватать чемодан, уходить. И делаешь ты это только для того, чтобы тебя останавливали, чтобы на некоторое время вернуть то, что было вначале, чтобы вернулась, хоть ненадолго, та острота и трепет. И тебя останавливают, возвращают… А потом перестают останавливать, и тебе приходиться возвращаться самой. И все это ужасно, нечестно, и это может длиться очень долго. Очень долго…

Но в одно прекрасное утро ты просыпаешься, и вдруг понимаешь: «Все. Я свободна. Все кончилось…» И постепенно снова возвращается интерес к жизни, ты обнаруживаешь, что в мире есть много прекрасных вещей. Ты заново начинаешь ощущать вкус воды, еды. Возвращаются друзья. И жизнь прекрасна! И в ней много-много счастья. И много приятного. Конечно, не такого прекрасного и сильного, как любовь, но все-таки.

И ты живешь. Но, правда, с этого момента ты живешь очень, очень осторожно. Чтобы опять, не дай Бог, не сорваться... Живешь осторожно, очень осторожно… Но продолжаешь чего-то ждать… надеяться.

Дивно, але...

Людина сама творить своє життя. Але людина в цьому світі не одна - існують ще люди, в яких свої емоції, почуття, відчуття... І треба якось намагатися "співпрацювати" з ними, намагатися зрозуміти тих людей, з якими хочеш бути поряд, відчути щось таке, схоже на електричний ток, який біжить по тонким дротикам людської душі.... І саме в той момент, коли ці "токи" стикаються один з одним, важливо не втратити ось це сплетіння однакових думок, слів, бажань... І як би не здавалось важко втримати людину, треба докласти всіх зусиль для того, щоб вона була поруч, незважаючи на всі обставини, які можуть розділяти такі тонкі, ще не сформовані до кінця почуття... Треба завжди будувати, боротися за своє щастя... А головне - думати... Тільки серцем... Воно хоч і не завжди, але найчастіше вказує правильний шлях... А дію мозку краще направити на більш матеріальні думки...
Лише за такого розподілу думок мозку і "думок" серця людина буде та, і в тому місці, і в той час...

Осінь

Осень, осень, лес остыл и листья сбросил...

Ось так починалася осінь...
Як ніколи по сірому, дощовому і мокрому. Вона просто взяла і накрила смутком. Навіть промінчика сонечка не подарувала. А лише все плакала і плакала. Неначе втратила щось. Або когось. І так гірко плакала, неначе це щось або хтось для неї дуже багато значить...
Може, це було її щастя? Адже літо, яке завжди підтримувало осінь, кудись швидко пішло і забрало з собою всі теплі промені сонечка. А може, осінь плакала, тому що розбила дуже багато кохання? А може...
Може, осінь плакала, тому що їй хотілося плакати? Адже так у всіх буває інколи – хочеться просто плакати. Сильно-сильно. Ось і плакала осінь зараз, з самого свого початку. Щоб потім подарувати трохи теплих днів, трохи холоду і опавшого листя, трохи пухнастих хмар і пилу на асфальті.
Тому що осінь знала – все ще буде до безумства ДОБРЕ!!!