В продовження деяких роздумів

"Дружба с мужчиной - это любовь, но только без секса" (А. Свиридова)

Знову ж таки, я почала "копати" в своє житя. Ще глибше.

Виявилось, що в мене дуже багато друзів протилежної статі. І мені це подобається.
Аналізуючи (так грубо сказано, але так воно і є) свої відносини з людьми протягом декількох останніх років, можу з впевненістю сказати - дівчині з дівчиною дружити важко. Насправді важко. Тому що жіноча стать дуже емоційна, вони глибше переживають свої невдачі і успіхи інших, особливо своїх подруг. Звідси - ненависна всім заздрість, злість, підступність...

З чоловічою статтю все набагато простіше - вони не будуть заздрити твоєму новому одягу, новим досягненням чи новому хлопцю. Їм це ні до чого. Зате в них можна спитати чисто чоловічу думку з того чи іншого приводу. Правдиву, до речі, думку. Наприклад, друг не скаже тобі, що ця сукня тобі пасує, якщо насправді це не так. Бо йому не треба виділятися на фоні твоєї невдалої фігури, як твоїй подружці (яка скаже, що все добре і не скаже, що сукня "додає" тобі декілька зайвих кілограмів).

З другом немає боротьби за своє кохання - в силу того, що йому подобаються дівчата, а тобі - хлопці. Немає заздрощів з приводу зовсім незначних дрібниць - кращих очей красивішої форми носа, довших ніг і т. д.

Хлопцям легше довіряти. Хлопці ніколи не будуть лізти у твої відносини з тією чи іншою людиною. Вони просто дадуть пораду і не будуть заважати тобі з вибором. З ними можна більше сміятися. З ними не боїшся бути щирою.

І взагалі - в оточенні чоловіків відчуваєш себе жінкою (хоч би яким "своїм в доску мужиком" :) ти не була). Немає "перегонів" за все найліпше. Є просто відчуття, що з такими друзями насправді все буде ДОБРЕ!!!

Тому що в тебе має бути тільки BEST друг...

Одна з переваг сидіння і "хворіння" вдома - є багато часу для роздумів.
Все, що викладено нижче, може і просто написано, але чесно і щиро.

Я задумалась про одного свого друга. І я б не сказала, що ми давно знайомі. Бо 2 роки - це, якщо чесно, не так вже й багато. І спочатку ми просто спілкувалися як "прості" друзі - іноді зустрічались в спільній компанії, якось разом творили, тобто сказати, що ми можемо стати ТАКИМИ друзями, я б і не сказала.

А ось відносно нещодавно нас наче "прорвало". Я й не пам'ятаю, в який момент це сталось, який був день, навіть, який місяць. Ми просто стали тісно спілкуватися, цікавитися життям один одного, і це якось почалось, як я казала, непомітно, що складається враження, наче так ми спілкуємось все життя. Нас цікавить один в одному все, до найменшим дрібниць. Ми завжди готові допомогти один одному, намагаючись не зважати на обставини, які можуть цьому завадити. Ми спілкуємось по телефону, поки нас не роз'єднає оператор, і потім ще якийсь час не можемо додзвонитися один до одного, бо кожен намагається передзвонити. Це все може здатися по-дитячому наївним, але я дуже цьому рада.

Ось і зараз, коли я сказала, що заовсім захворіла, він сказав, що заїде. Саме не спитав, а ствердив, як факт. Тому що якимось чином він знає, що мені необхідна його підтримка.

Мабуть, мені насправді пощастило з друзями...

P.S. А я навіть згадала, коли ми стали так спілкуватися. Це сталось тоді, коли мій ще один найкращий друг поїхав навчатися. Далеко. Ми спілкуємось тільки по телефону. Рідко бачимось. Але я відчуваю, що та тонка ниточка справжньої дружби з'єднує нас навіть через таку далеку відстань...

Життя кольорове!!!

"Life is good, Life is great, Life is unbelievable. Life is hard, Life is cruel, Life is so beautiful..."

Вчора одна людина сказала мені щось типу: "Наче звичайний будній день, а в тебе якісь емоції, неприродні для такого дня, звідки вони, навіщо, я починаю в таких випадках думати, що ти справді божевільна...". Неважливо, про яку ситуацію зараз йдеться, але ці слова змусили мене замислитися...
Ну і що, що день будній? Хіба ми маємо бачити тільки сірі кольори? Хіба ми тільки зрідка маємо жити на повну? Життя різнобарвне, безмежно цікаве, воно п'янить і манить своїми кольорами! А в руках людини так багато можливостей взяти пензля і розфарбувати своє життя за власним бажанням!

Але чомусь всі надають перевагу одному кольору. Адже так простіше. Неважко ж взяти одну фарбу і малювати нею до бескінечності. Так не виділяєшся з цієї сірої маси. Ніхто ж не думає, що ти трохи ненормальний.

Звичайно, якщо розфарбовувати все-все-все, то більш яскравими стають і емоції, почуття, переживання. Як позитивні, так і негативні. А негативні переносяться болючіше, бо вони ж не такі собі... сіренькі... А яскраві, сильні. Але ж позитиву все одно більше! І його настільки багато, що заради цього хочеться просто жити!!!
Хочеться жити заради яскравих почуттів, вражень, емоцій! Заради наповнення життя різними барвами!!!

І нехай про мене думають, що я трохи божевільна... Але я ЖИВУ!!!
Живу в такій дивній кольоровій філософії свого життя...

Люди і небо. Дивна власна теорія.

Нещодавно, їдучи в автобусі і дивлячись з вікна в небо, я чомусь вирішила - люди дуже схожі на небо. Не кольором, не структурою. А настроєм. Що б там не казали нам сотні вчених, ми все одно не знаємо, чому небо то осяює нас найяскравішими і найтеплішими променями, то раптом сумно дивиться на нас згори... Чи плаче... Причому плаче воно теж по різному. То боляче хлеще по щокам, а то трішки крапає і ще більше, наче радіючи, заливає світ веселими барвами сонця. І ми ніколи, чуєте? - ніколи не зрозуміємо, чому небо таке мінливе. І спокійно з цим живем. І не ламаємо собі голову над тим, чому це так.

А коли такі переміни відбуваються з людиною, то нам вже нема спокою. Чому ми постійно ліземо туди, куди нас не просять? Адже людина так само, як і небо - цієї миті сміється, а через хвилину може плакати від страшенного розпачу... Чи сміятися крізь сльози... Чи плакати крізь сміх... Але нам же обов'язково потрібно знати чому так відбувається... Ми обов'язково почнемо лізти людині в душу, розпитувати.... Але... Вас хтось просив? Він, вона, чи я просили? Ні. Тоді ще раз питаю - чому ви це робите??? Людина сама все розкаже. Але при бажанні. І тільки тому, кому це дійсно потрібно... Тому, хто їй дійсно дорогий і близький... Тому, кому вона безмежно довіряє....

Тому не робіть те чого не просять...

Просто згадайте, що люди дуже схожі на небо...

Из спектакля Евгения Гришковца "Планета". Женский монолог.

Как же странно иногда бывает в жизни. Ты живешь, живешь какой-то обычной жизнью, и вдруг в ней появляется человек. Мужчина. Точнее, сначала ты появилась в его жизни. А ты сама его сначала не заметила. Но он появился, и ты его увидела каким-то боковым зрением, точнее, даже не его самого, а какой-то силуэт, и не придала этому значения. Но постепенно этот силуэт становился все отчетливее, определеннее, и вот ты видишь перед собой конкретного мужчину. А ты, конечно, до этого мечтала о том, что кто-то в твоей жизни появится, и у тебя не было никаких сомнений, что ты достойна счастья. Но этот конкретный, определенный мужчина не имел ничего общего с тем прекрасным, размытым образом, который ты себе рисовала. И вот ты смотришь на этого мужчину, и думаешь – нет, ну это совсем не то, что тебе нужно. Но этот мужчина делает так много усилий, чтобы стать ближе к тебе, он так настойчиво пытается ворваться в твою жизнь, его становится так много. Он везде. Он встречает тебя после работы, поджидает где-нибудь, провожает, постоянно звонит, что-то говорит или молчит в трубку, и ты понимаешь, что это он. И оттого, что его так много ты даже боишься включить телевизор, потому что думаешь – вот включишь телевизор, и он там появится.

Но однажды, сидя с друзьями в кафе, ты вдруг подумаешь: вот интересно, а где сейчас этот человек, и почему он сегодня ни разу не позвонил? А потом подумаешь – ой, а почему я об этом подумала? И как только ты об этом подумала, через некоторое время ты понимаешь, что ты вообще ни о чем другом думать не можешь. И весь твой мир, в котором было так много друзей, всяких интересов, сужается до этого человека. И все! Тебе остается только сделать шаг навстречу этому человеку, и ты делаешь этот шаг.… И становишься такой счастливой. И думаешь – а почему я раньше-то не делала этот шаг, чтобы быть такой счастливой?

Но это состояние длится совсем не долго. Потому что ты смотришь на этого мужчину, и вдруг видишь: а он успокоился! И он успокоился не потому, что он добился тебя, и ты ему больше не нужна. Нет. Ты ему очень нужна. Но он просто успокоился, и может дальше жить спокойно. Спокойно! Но тебя-то это не устраивает. Ты ведь хотела совсем не этого. Ты не можешь точно сказать, чего именно ты хотела, но точно не этого. И ты начинаешь устраивать провокации – хватать чемодан, уходить. И делаешь ты это только для того, чтобы тебя останавливали, чтобы на некоторое время вернуть то, что было вначале, чтобы вернулась, хоть ненадолго, та острота и трепет. И тебя останавливают, возвращают… А потом перестают останавливать, и тебе приходиться возвращаться самой. И все это ужасно, нечестно, и это может длиться очень долго. Очень долго…

Но в одно прекрасное утро ты просыпаешься, и вдруг понимаешь: «Все. Я свободна. Все кончилось…» И постепенно снова возвращается интерес к жизни, ты обнаруживаешь, что в мире есть много прекрасных вещей. Ты заново начинаешь ощущать вкус воды, еды. Возвращаются друзья. И жизнь прекрасна! И в ней много-много счастья. И много приятного. Конечно, не такого прекрасного и сильного, как любовь, но все-таки.

И ты живешь. Но, правда, с этого момента ты живешь очень, очень осторожно. Чтобы опять, не дай Бог, не сорваться... Живешь осторожно, очень осторожно… Но продолжаешь чего-то ждать… надеяться.

Дивно, але...

Людина сама творить своє життя. Але людина в цьому світі не одна - існують ще люди, в яких свої емоції, почуття, відчуття... І треба якось намагатися "співпрацювати" з ними, намагатися зрозуміти тих людей, з якими хочеш бути поряд, відчути щось таке, схоже на електричний ток, який біжить по тонким дротикам людської душі.... І саме в той момент, коли ці "токи" стикаються один з одним, важливо не втратити ось це сплетіння однакових думок, слів, бажань... І як би не здавалось важко втримати людину, треба докласти всіх зусиль для того, щоб вона була поруч, незважаючи на всі обставини, які можуть розділяти такі тонкі, ще не сформовані до кінця почуття... Треба завжди будувати, боротися за своє щастя... А головне - думати... Тільки серцем... Воно хоч і не завжди, але найчастіше вказує правильний шлях... А дію мозку краще направити на більш матеріальні думки...
Лише за такого розподілу думок мозку і "думок" серця людина буде та, і в тому місці, і в той час...

Осінь

Осень, осень, лес остыл и листья сбросил...

Ось так починалася осінь...
Як ніколи по сірому, дощовому і мокрому. Вона просто взяла і накрила смутком. Навіть промінчика сонечка не подарувала. А лише все плакала і плакала. Неначе втратила щось. Або когось. І так гірко плакала, неначе це щось або хтось для неї дуже багато значить...
Може, це було її щастя? Адже літо, яке завжди підтримувало осінь, кудись швидко пішло і забрало з собою всі теплі промені сонечка. А може, осінь плакала, тому що розбила дуже багато кохання? А може...
Може, осінь плакала, тому що їй хотілося плакати? Адже так у всіх буває інколи – хочеться просто плакати. Сильно-сильно. Ось і плакала осінь зараз, з самого свого початку. Щоб потім подарувати трохи теплих днів, трохи холоду і опавшого листя, трохи пухнастих хмар і пилу на асфальті.
Тому що осінь знала – все ще буде до безумства ДОБРЕ!!!