Нещодавно, їдучи в автобусі і дивлячись з вікна в небо, я чомусь вирішила - люди дуже схожі на небо. Не кольором, не структурою. А настроєм. Що б там не казали нам сотні вчених, ми все одно не знаємо, чому небо то осяює нас найяскравішими і найтеплішими променями, то раптом сумно дивиться на нас згори... Чи плаче... Причому плаче воно теж по різному. То боляче хлеще по щокам, а то трішки крапає і ще більше, наче радіючи, заливає світ веселими барвами сонця. І ми ніколи, чуєте? - ніколи не зрозуміємо, чому небо таке мінливе. І спокійно з цим живем. І не ламаємо собі голову над тим, чому це так.
А коли такі переміни відбуваються з людиною, то нам вже нема спокою. Чому ми постійно ліземо туди, куди нас не просять? Адже людина так само, як і небо - цієї миті сміється, а через хвилину може плакати від страшенного розпачу... Чи сміятися крізь сльози... Чи плакати крізь сміх... Але нам же обов'язково потрібно знати чому так відбувається... Ми обов'язково почнемо лізти людині в душу, розпитувати.... Але... Вас хтось просив? Він, вона, чи я просили? Ні. Тоді ще раз питаю - чому ви це робите??? Людина сама все розкаже. Але при бажанні. І тільки тому, кому це дійсно потрібно... Тому, хто їй дійсно дорогий і близький... Тому, кому вона безмежно довіряє....
Тому не робіть те чого не просять...
Просто згадайте, що люди дуже схожі на небо...
Гарна паралель!.. Поки читав мимоволі згадалася пісня Едуарда Драча "Небо України" (хоча суть пісні - зовсім інша).
ВідповістиВидалити